Розділ
I.
Географічне розташування села Літині
Село Літиня Дрогобицького району Львівської області
знаходиться на рівнинно-низинній місцевості, приблизно в середині течії річки
Трудниця ( на лівому березі) за три кілометри від її впадіння у Тисменицю. Воно
розташоване за 18км на північний схід
від Дрогобича, 3км на схід від с. Грушів, 4км на південний захід від с.
Ріпчиці, 6км на північ від с. Вороблевичі, 3км на північний схід від с. Ролів,
за 4км від с. Тинів, 3км на південний схід від села Городківка. На території
села знаходиться 6 невеличких водойм (маленьких озер). За деякими даними село
Літиня раніше знаходилося всього за 1-1,5км на схід від с. Грушів, у низині,
яку сучасні мешканці села називають «Лан» або «Лани». Проте достеменно невідомо
у якому столітті мешканці села почали селитися ще на 1-1,5км східніше, де була
більш підвищена місцевість.
Розділ II. Легенда та перекази про виникнення села Літині:
1. За переказами назва села (як вказував Л.
Дзедумицький), походить від іменника «літо» та дієслова «літувати», й
пояснюється тим, що на луках поблизу Трудниці, де пізніше постала Літиня,
селяни з навколишніх сіл (Грушів, Вороблевичі, Тинів) улітку випасали худобу.
За переказами саме пастухи, які літували з чередами корів на цих теренах започаткували
поселення Літиня приблизно в XIIIст. .Інша легенда виникнення села пов’язується
з воєнно-політичними подіями того ж таки XIIIст., зокрема монгольською
агресією. Колишній мешканець с. Меденичі правник Ю.Середяк писав, що село Літиню засновано жителями
навколишніх сіл, передусім Грушова, які, рятуючись від татарських нападів, утікали у болотисту
місцевість поблизу річки Трудниця. Зважаючи на згадку про «болотисту
місцевість», не можна залишити поза увагою й думку сучасного польського
дослідника В.Макарського. спираючись на один з варіантів латиномовного запису
назви села – «Luthnya», вчений виводить її від польського і українського кореня
«lut»- болото, нечистоти, а трансформацію «lu -li» пояснює характерним для різних слов’янських мов явищем репартиції голосних.
Однак, перекази та легенди не є
достовірним історичним матеріалом, а тому не завжди можуть слугувати підставою
для виведення навіть приблизної дати виникнення поселення. Як відомо, в
європейській історичній традиції літочислення населеного пункту ведеться від
першої писемної згадки про нього в історичних джерелах.
На жаль, жоден краєзнавець, дослідник
історії Дрогобиччини не брався з’ясовувати «дату народження» села. Лише письменник-фракознавець
Роман Горак у газетній публікації «Подвижники з Літині», присвяченій родині
Лепких зробив першу спробу визначити першу письмову згадку про це село. Багато
дослідників зійшлися на думці, що першою писемною згадкою про село Літиня є 14
жовтня 1415року.
Перша письмова згадка про село
міститься в актах Перемишльського суду 1592р. . у деяких довідкових виданнях є
вказівка на існування церкви в селі у 1515р. та обмін між польським королем
Сигізмундом II Августом і Клементом Літинськими селянами (замість сіл Літиня,
Тинів та Седліці в Дрогобицькому повіті К.Літинський отримав село Грушів та
Кровіці в Белзькому воєводстві) у 1545р. . проте історичні документи, на які
посилаються довідкові видання зараз втрачені. Тож дата першої письмової згадки
на сьогодні потребує корекції.
Населення села зростало поступово. Перші достеменні
дані про кількість мешканців Літині знайдено в архівних матеріалах Перемиського
суду,відповідно до яких у 1592р. в селі проживало 92 особи. Відповідно до
тематизму Перемиської єпархії УГКЦ від 1893р. в Літині мешкало2425 осіб, з них
7 католиків, 1 протестант, 35 євреїв. Шематизм від 1930р. подає такі кількісні
дані: усього мешканців 2529, католиків 6, євреїв 25. На сьогодні село Літиня
нараховує 928 мешканців (включно з с. Городківка). Звісно ж, на кількість
мешканців впливали не лише фактори природного приросту, а й військових лихоліть
та епідемій. Так, епідемії холери в 1838, 1873, 1915рр. забрали значну
кількість жертв.
2. Село Літиня було гніздом шляхетсько-аристократичного
роду Літинських гербу Сас (найвідоміші
представники: Філ Дем’янчиць, Дробіш з Літині та його онук Андрій, Іван
Літинський – XVст., Івашко Літинський, Клемент Літинський, Василь, Стефан і
Андрій Літинські – XVIст., Адам, Міколай, Міхал та
інші Літинські фундували церкву в Грушеві (Белзького воєводства) в 1628р., Стефан
і Василь, Марцін – XVIIст., Теодор, Домінік і Ян Літинські – XVIIIст., згодом
рід по чоловічій лінії перервався).
Село було королівським, тобто належало
до державної королівської скарбниці, і ніякому поміщикові не належало. Отже, в
с. Літині не було панщини. Правда, в центрі села є фігура, поставлена на честь
скасування панщини в Галичині.
Довгий час в Літинській церкві зберігався ще один
важливий документ, на який часто посилаються старі енциклопедичні видання, в
тому числі і відомий «Словник географічний Королівства Польського» датований
1670 роком. Селяни були людьми вільними, не кріпосними, як за польських, так і
за австрійських часів. За ними залишалися лише виконання тих обов’язків, які диктувалися
необхідністю. Ця необхідність виникала з того,
що село лежало на важливому в ті часи шляху, який починався в Дрогобичі, де на
жупах варили сіль, і вів у різні міста, де дозволялося тримати соляні
склади. Мешканці села тому мусили
тримати в порядку дорогу і повністю ремонтували її, дбати про чистоту
придорожніх ровів. Крім цього, мусили також своїм «тяглом» перевозити час від
часу сіль з Дрогобича в Городок, Самбір, Стрий.
1821році була збудована нова церква.
Збудував цю церкву німець Йоган Кемпа.
Церква належала до Мокрянського повіту, що підкорявся Перемиській
єпархії.
Селяни на той час володіли 1001моргами одного поля,
мали лугів та городів126моргів та пасовисько у 810 моргів.
Найбільш
щедрими на інформацію про село є документи, які стосуються часів австрійської
окупації. Новий господар намагався навести у своїх володіннях порядок. Кожен
будинок отримав номер, були складені карти, на яких детально були занесені
володіння кожного селянина. Першим важливим документом була так звана
Йосифінська метрика, підписана урядом і представниками села Літині та
навколишніх сіл (17 травня 1788р.). згідно цих документів найбільше в селі було
мешканців, що мали прізвище Лепких. Їх було так багато, що село здавалося
однією родиною. Звідки було знати, що саме цей рід дасть українській культурі
таку велику кількість діячів культури, що не буде мати собі рівних не тільки в
тій же українській культурі, але й більше: в світовій, а найбільш яскравим
ім’ям цього роду буде ім’я Богдана
Лепкого. Йому судилося народитися не в с. Літиня, і навіть не на Львівщині, але
один із найпопулярніших його псевдонімів був «Ф. Літинський». Він має більше 32
літинських псевдонімів. Дід Сильвестра Лепкого, а прадід Богдана Лепкого є вихідцем з села Літиня. Отже, перервана нитка
була знайдена і документально стало зрозуміле, що родовід Богдана Лепкого
виходить із с. Літиня. На старості літ Богдан Лепкий поривався поїхати ще в
Бережани, Жухів, Львів. Не встиг. 21 липня 1941року він помер. Інфаркт. Його
похоронили в Кракові на Раківицькому цвинтарі. На чужині. Ім’я його повертається
в наше життя. Невеличкій Літині не судилося стати другими Нагуєвичами. Тільки
тепер над Літинею пролітають його журавлі у вирій, вирій історії, народної
пам’яті і культури.
Правда,
розкопки на території села, а точніше на його земельних угіддях, велися не один
раз, в результаті чого було виявлено, що тут багато є природного газу та торфу,
внаслідок чого Літиня була віднесена до перспективних сіл, на якій варто
звернути увагу нашій промисловості.
Хочу дещо згадати і про становлення і розвиток освіти в с.
Літиня. Документи, які містилися в церкві, і які вів о. Л.Стеців, а потім о.
М.Співак,
забрали в сільську раду у 50-х роках, щоб писати історію села на новий лад, так
і не повернули. Отже, тільки з розповідей
старожителів дещо записую. Стверджують, що школа в селі була створена в
середині XIXст. . Проте, це лише
припущення. Однак відомо, що вже в 60-х роках XIXст. в селі Літиня існувала вже школа і перебувала у
віданні церкви. А це означає, що в школі домінували дисципліни релігійного
циклу. Ймовірно, дітей навчав сільський священик – єдина добре освічена на той
час в селі людина. В той час парохом в селі був отець Антоній Лужецький
(напівполяк).
Однак,
в 1869р. в Австрійській імперії була проведена шкільна реформа: усі школи переходили із відання церкви під
опіку держави, тобто стали світськими, встановлювалось загальне обов’язкове
початкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але, хоч навчання було
обов’язкове, багато дітей через матеріальне становище не відвідували школу (в
1890р. в Східній Галичині 66,4% населення залишалось неписьменним). В селі
Літиня в другій половині XIXст. діяла так
звана «статична» школа (це народна, початкова, «нижча», як і в інших селах
школа). Школа складалася із першого і
другого класу, в кожному з яких навчалося по два роки. Рідко хто ходив до школи
повних чотири роки . Вважалося нормальним, коли дитина відвідувала школу хоча б
три роки. Школа, як згадують старожили (перекази їх дідів і прадідів)
містилася у сільській хаті Малащак Віри. Лише наприкінці XIXст. в селі було збудовано спеціальне приміщення школи
з двома класними кімнатами і двома кімнатами-помешканнями для вчителів. Ця будівля прослужила до1987р. . На її місці розпочали будувати
фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), який і по цей день не закінчений. В 1967
році побудували силами колгоспу нову школу.
В школі
працював п. Макогонський з дружиною (поляки). В народній пам’яті п.
Макогонський залишився як запеклий польський шовініст, який часто бив
дітей. Крім них учительські функції
після реформи 1869р. залишили в себе і священики. Однак, навчали вони вже
тільки релігії.
Після
о. Антонія Лужецького парохом села був
відомий галицький письменник о. Володимир Хиляк (1843 – 1893рр.), саме
він навчав наших дідів і прадідів християнських чеснот і цінностей. З 1893
по1903р. вчителював у школі о. Петро Ієсип (до того був парохом в с.
Меденичах). З1908р. душпастирські і
учительські функції виконував о. Лев Стеців – палкий український патріот.
Навчання в школі велося в часи австрійського
панування на рідній українській мові ( це правило мусив виконувати і поляк п.
Макогонський). Навчалися діти тільки 3 години в день, обов’язковими предметами
для народних шкіл (в тому числі і нашої) за законом від 14 травня 1869р. було
визначено: релігію (Закон Божий ), мову, рахунки, природу, землепис та історію,
письмо, геометрію, співи, тілесні вправи. Дівчата мали навчатися також жіночих
ручних робіт і домашнього господарства.
Значний
внесок в підвищення освітнього рівня односельчан вносила і «Просвіта», яка
невідомо коли, але ще в часи Австрійської імперії відкрила свою філію в Літині.
Тут була бібліотека (читальня) «Просвіти», яка налічувала сотні книг, як
художніх творів, так і науково-популярних видань з різних галузей знань – все
це рідною мовою.
З 1 серпня 1914р. розпочалася Перша світова війна. Фронт декілька разів з 1914 по 1918рр.
прокочувався через с. Літиня. Більша
частина села була спалена. Чоловіки були
мобілізовані спочатку в австрійську, а пізніше і в російську армію. До лихоліть
війни додавалася ще й епідемія холери (1915р.) . В цей час школа в селі не
працювала. Шкільний навчальний процес був відновлений уже в умовах польської
окупації з вересня 1919р.. До
шкільних вчителів п. Макогонського з
дружиною приєдналися ще двоє – Яків Думин з дружиною. Я.Думин і став директором
школи. Погану згадку залишив про себе п.Макогонський, який був сексотом,
неодноразово доносив польським властям про появи українського націоналістичного
життя в селі, через що село часто потерпало від польської жандармерії. Саме з
наклепу цього був арештований о.Стеців і кинутий у концтабір Телергоф.
В
1924р. було прийнято так званий закон Грабського, міністра освіти Польщі,
колишнього професора Львівського університету, згідно якого необхідно було
створити умови для спільного навчання і виховання дітей різних національностей,
які проживали в Галичині. Таку функцію
мала виконувати утраквістична (двомовна)
школа з українською і польською мовою навчання. Так у селі була утворена
школа, де всі предмети велися польською мовою і лише два – «руська» мова і
природа велися українською. За новим законом в селі на той час існувала
4-класна школа. При бажанні в ній могли вчитися 6-7 років. За новим шкільним
законом від 1932р. початкова школа перетворилася в триступеневу (чотирирічну,
шестирічну, семирічну). В Літині була школа саме триступенева. В 1-му і 2-му
класі вчилися по 1-му року, в 3-му, 4-му класі по 2 роки, і 7-й рік, так званий
«повторний» присвячувався вивченню ремесел, промислів, сільськогосподарських
новинок. В школі, зокрема, вивчали садівництво,
шовківництво, пасічництво.
На
початку 20-х рр.. (з перервою) в нашій школі вчителював Микола Васильович
Галушка – наш односельчанин, випускник Віденського університету. Повернувся в
своє рідне село в 1941р. і вчителював до кінця свого життя.
Усі
підручники і зошити батьки купляли за власні кошти (або перекупляли вже
використані). Писати дітей навчали з 1-го класу спочатку олівцями, а потім вже
чорнилом. Парти були довгі дерев’яні де сиділо по 7-8 учнів. Дітей били
тростевою палкою.
В
школі, як згадують старожили, існувала стара ощадна каса, куди діти вкладали
зайві гроші. Вівся детальний опис, а в кінці року кожному учневі повертали його
заощадження. Літинську утраквістичну школу відвідували діти із присілків с.
Грушів, Солтисі, а також із хутора Груд Літинський ( зараз це с.Городківка). На
Груді існувала 1-класна українська школа із дворічним терміном навчання,
утворена в 1922р. . Вчителював у школі Йосип Ліщинський.
В селі
Літиня існував дитячий садочок, в якому вихователі дошкільнят (діячі сільської
«Просвіти») організували дитячий театр, сценізували твори Т.Шевченка, І.Франка,
Л.Українки.
Як
бачимо, шкільництво в селі Літиня до 1939р. переживало бурхливу і цікаву
історію. Школа стояла на сторожі аж ніяк не національних інтересів, керувалася
офіційними державними шовіністичними поглядами в австрійські і польські часи.
Тим не менше, це була освіта, освіта така необхідна українським дітям. Наші
односельчани з теплотою згадують свої шкільні роки.
3. З
села Літині походить рід Лепких (дід письменника Богдана Лепкого), серед яких
Онуфрій Лепкий (1838-1905рр.) – греко-католицький священик, письменник,
учений-мовознавець, Данило Лепкий (1856-1912рр.) – греко-католицький священик,
письменник, відомий етнограф, громадянський діяч («Просвіта», кооперативний
рух), близький приятель І. Франка. У 1922р. в селі народився Михайло Харів –
«Шугай», який в 1946р. став референтом СБ та провідник Дублянського районного
проводу ОУН (загинув 5 квітня 1948р.) . 1912 року народився о. Іван Котів –
духівник митрополита А.Шептицького, радник митрополита Й.Сліпого (за це його
арештували, засудили на 25 років каторги, із забороною повертатися на Україну.
Помер у 1980р. у Латвії).
На
літинському цвинтарі поховані два письменники, які у різний час були парохами
села: о. Антін Лужецький (1807-1891рр.), о. Володимир Хиляк ( 1843-1893рр.)
родом десь із Лемківщини, москвофіл. За своє життя о. Хиляк написав 50
повістей, оповідань, новел, фейлетонів. Не довго йому судилося бути священиком
у нашому селі, зате похований на літинському кладовищі. У 1993 році наше село
святкувало ювілей В.Хиляка – 150річчя від дня народження; 100 років з часу його
смерті. На його пам’ятнику-фігурі вибиті слова О.С.Пушкіна «Я пам’ятник воздвиг
себе нерукотворний…». В святі брав участь лемківський молодіжний хор.
Сучасниками
відомими літинцями є Микола Галів (1924р. н.) – відомий публіцист, громадський
діяч у діаспорі, багатолітній редактор журналу «Патріярхат» , Дмитро Пурій –
генерал-майор, лікар, Петро Франк – відомий український скульптор, доктор
мистецтвознавства, професор Львівської академії наук. Старожили згадують
розповіді своїх дідів, що в селі Літиня народився Ладиженський Микола Романович
(1906 – 1975рр) – кореспондент, член Академії Наук УРСР 1972р.
4. За
часів Польщі село Літиня було невеличке, але гарно виглядало. Біленькі хатинки
потопали в зелені садків. В кінці села, головної вулиці, стояла старенька,
дерев’яна церква (перевезена з гірської зони), обсаджена старими, великими
липами. При церкві було старше братство, священиком був Лев Стеців, народжений
1872р. Він сприяв та помагав в поширенні рідної культури, освіти селян. По
другій стороні вулиці стояла читальня Просвіти, в якій містилася бібліотека,
був аматорський гурток, хор. Молодь мала націоналістичні погляди на життя. Молодь була активна, своїми руками вони принесли красу
цьому будинкові, вулицям села. Вона любила свій рідний край, свій побут, життя.
Кожної суботи молодь збиралася вечором, строєм марширувала вулицями села,
співаючи українські націоналістичні та стрілецькі пісні. Хористи давали
концерти ще й у сусідні села, на свято «Просвіти», на празники.
В селі
була і політична організація, яка висипала біля церкви високу могилу. На могилі
поставила березовий хрест з надписом «Борцям за волю України». Польська поліція
не один раз розкидала цю могилу, але на ранок вона знову була впорядкована,
висипана. Ця могила піднімала дух народу у боротьбі за волю.
В цей
час був побудований млин, в якому мололи зерно на муку, робили всяку крупу з
проса, ячменю і пшениці. Власником був пан Кіндій. Була в селі молочарня, до
якої всі довколишні села звозили молоко і переробляли на масло та сир. За роки
радянської влади всі ці будови знищено.
Розділ III. Село за часи радянської окупації
Як я
вже згадувала, що селяни села Літині були вільними за польських та австрійських
часів і, напевно, цей дух вольності не згас в серцях їх внуків і правнуків.
Двадцяте століття зродило могутню хвилю національно-визвольного рухів і
дало щедрий ужиток політичних репресій.
1939
рік. «Золотий вересень» як колись його називали, вересень скроплений кров’ю
кращих синів і дочок нашого села. За два слова «ще не вмерла і не вмре» нашого односельчанина Білого Івана об’явили
ворогом народу. Дружину розлучили з сином Богданом (його викрала в енкаведистів
бабця) і вислали в Сибір. Таких прикладів багато.
З
другим приходом німців 1941р. життя в
селі почало відживати. Правда,
відновилася праця під новою ворожою окупацією. Життя не можна було поставити на
належне місце, бо це був воєнний час. Німці винищували воєнних полонених,
євреїв, українців. Старші люди розповіли, як у нашому селі розстріляли
десятирічну дівчинку-єврейку. З німцем Шнайдером був односельчанин Іван
Іванців, який по наказу німця і розстріляв дівчинку. Вона благала, плакала,
ноги цілувала йому, щоб не вбивав її. Німець копнув її ногою і пролунав
вистріл. На цьому ж місці і втопився вбивця в старості літ.
Вибух
Другої світової війни був трагічним для села.
«Визволителі» намагалися знищити свідомо-політичних людей на той час.
Вони збирали молодих мужчин, яких під конвоєм гнали до Дрогобича. Там їх в
нелюдський спосіб тортували в тюрмах, а частину із них розстріляли. Жертвами
були: Іван Бурдяк, Максим Карп’як, Іван Гулін та
інші. Починається час «визволення», а за
нею всі наслідки жорстокої окупації та забороною всіх проявів українського
національного життя.
В той
час багато молоді села бере активну участь в діях УПА, що довгий час обороняє
українське суспільство від знущань ненависного наїзника. З огляду на сьогоднішні
обставини не можна тепер повністю надати образу мешканців села Літині в рядах
УПА. Були це колишні члени ОУН, тобто найбільш активні та ідейні хлопці і
дівчата села. Особливо трагічна подія сталася на свято Спаса в селі Ролів. Наші
дівчата і хлопці, а їх було 8 чоловік (була дівчина теж із села Летня), прийшли
до господаря, щоб відпочити. Вони розташувалися для відпочинку в стодолі. В той
час кегебісти їхали полем, зустріли зв’язкову
Романів Тетяну, почали допитувати її, знущатися над нею. Дівчина не витримала
тортур і розповіла куди йде. А їм того і треба було. Вони (їх наші хлопці
називали «червоною мітлою») тут же обступили стодолу. Почалася нерівна
боротьба. Від повстанської кулі впали 2 енкаведисти, все горіло. В цій нерівній боротьбі загинув Іван Галів.
Йому було лише 19 років. Його співтовариші О.Кузів, І.Паньків, М.Кузів, бачачи
своє безвихідне становище, підірвали себе гранатами. Решта загинули від ворожої
кулі. Тіла їх забрали енкаведисти і
зарили в рові, як собак, десь коло Меденич і Летнею. Добрі люди бачили це
звірство москальське, а щоб запам’ятати це місце, вони посадили кущ пахучої
рожі.
Тіла їх
зараз перезахоронено на цвинтарі в нашому селі в братській могилі.
В село
приїжджав гарнізон НКВД із завданням заарештувати всіх визначних громадян.
Часто в перестрілці з хлопцями УПА смертельно були ранені господарі дому, серед
них був вбитий ворожою кулею Кузів Степан, залишивши молоду дружину з
п’ятирічним синочком Іваном ( внуки Катерина і Марія Кузіва Степана зараз працюють в нашій
школі). Страшно було вийти вечором на
подвір'я. Ці роки були страшні, жахливі. А як вони розправлялися з господарями, які
краще жили від біднішого. Вони називали
їх куркулями. Забирали в них все і виселяли в Сибір. Будинки конфіскували під
сільську раду або заселяли людей з польської зони (лемків). Вони хотіли
показати тим свою «доброту», яка добра радянська влада, «как вольно дышит человек» . ці страшні сталінські роки завжди залишалися в
пам’яті тих людей, котрі були катовані в тюрмах, виселені в Сибір. Страшно
стає, коли слухаєш розповіді старших людей про це лихоліття.
Сорокові
роки були найбільш трагічними для села. Це був час, коли зовсім зникло молоде
покоління. Мобілізація до армії, арешти та масове виселення в Сибір, а також
участь в рядах УПА. 26 січня 1946 року в селі було арештовані неповнолітні
дівчата: Козак Анна, Матольська Параска, Матольська Катерина, Галушка Марта,
Харів Анна, Маласич Катерина. Кривавий слід стелять вони від Літині до Воркути.
Катують їх 3 дні в Літині, пішки, босими ногами женуть в Меденичі, а потім в Дрогобич, в тюрму на
вулиці Стрийській, із Стрийської у Воркуту.
Більшовики думали, що переселять всю Україну в Сибір, але на місце одних вставали другі. Молоді хлопці боронять
Україну, йдуть у підпілля. Це ще один доказ – Україна не стала на коліна, вона жила, живе і жити буде.
Наша
молодь все одно тягнулась до світла, до знань. Більшовики не хотіли, щоб село
було освідчене, бо темними людьми легко управляти, тримати у ярмі. Хім’як Іван, Луців Катерина, Лаврів Катерина, Юзефів Ольга
і сестра її Анна поступили в Дрогобицький учительській інститут. Молоді,
красиві, життєрадісні – цвіт України. Схопили їх просто з лекцій і вкинули у тюрму на вулиці Стрийській без
свідків, суду, обвинувачення. Їх безпощадно били, тримали в одиночних камерах
по коліна у воді. Їх кров і слова на стіні Дрогобицьких бригідків і вирок – 25
років.
Більшість молоді йшло
у підпілля, але були й такі, які стояли осторонь від політичних поглядів, або
йшли на московську сторону. Почалась в селі розправа із зрадниками свого
народу. Хто доносив кегебістам – розстрілювали, навіть були сімейні
розстрілювання. НКВД попадає на слід
провідного члена ОУН, починаються облави по лісах та болотах, селах. Привозять на возах дівчат, хлопців побитих з
лісу, кидають їх біля сільського клубу, зривають одяг і насміхаються над їхніми
голими тілами. Моя бабуся згадує ( а їй було тоді 11 років): «Вони зганяли
людей, дітей, щоб дивилися і знали, якщо не підкоряться більшовикам, то з ними
таке буде. І.Білий, І.Галів,
О.Матвіїшин, Москаль (Яцків) Катерина, Мазур, Бокаль лежали на землі і ніби
промовляли: «Наша кров ллється недаремно «Ще не вмерла і не вимре». Після цього
їх вкинули у берег річки Тисмениця і пригорнули землею». Зараз там односельчани поставили пам’ятний
хрест, але останки їх перебрали у братську могилу на сільському цвинтарі.
Хто не
видержував знущань - вмирали, інших засуджували на 25 років. Хто вижив, то
повернувся із відібраним здоров’ям, а інші так і не повернулися, лежать в чужій
землі – Сибіру. Батьків, родину виселяли
в Сибір. Багато і повмирало там (Пушій – уся сім’я, Харів, Леськів та інші.).
Старше
покоління згадує, як організували совєти колгосп у селі. Ходили комуністи з
стріпками у селі, по хатах і примушували
людей про добровільний вступ до колгоспу.
Люди закривали хати, кричали, що не вміють писати, то їх заставляли на
дверях стодоли писати «криску» або
«хрест», били жінок, стареньких людей. До цього колгоспу вступило декілька
бідняків, що не мали ні кусочка поля та комуністи..
В 1949
р. був організований колгосп «Більшовик». Так примусово і без згоди всіх
жителів села записали «затягнули» в колгосп «Більшовик». Для того, щоб
збудувати хоч якийсь колгоспний двір, розібрали у всіх селян стодоли, стайні і
перевезли на толоку - там і все знову
зібрали. У мого дідуся забрали увесь
будівельний матеріал, що був важкою працею куплений на нову хату (стара ж бо
валилася). Забрали у людей всіх коней і
весь сільськогосподарський реманент.
Село поділили на бригади, бригади на ланки. Діти після семи класів
навчання мали вже працювати на полі (це ж у 14-15 років), мали певну норму
виробітку. Паспортів ніхто не мав, тому влаштуватися у м. Дрогобичі на роботу
ніхто не мав права. Заробляли жінки на місяць по 2-3 карб. . В кінці року
давали на зароблений трудодень по100-200грам зерна (це виходило по 50-100кг
зерна). В 1949р. коштом громадян села було газифіковано (організатором був
Ковалик Степан Михайлович).
Розділ IV. Розвиток
шкільної освіти в радянські часи (1939
-1991рр.)
1
вересня 1939 року Польща стала жертвою Гітлера, а згодом і Сталіна (за пактом
Молотова – Рібентропа). 17 вересня радянські війська почали «визволення»
Західної України. 24 вересня вони ввійшли в с. Літиня. Черговий
1939-1940навчальний рік був перерваний на самому початку. 4 грудня був
запроваджений новий територіально-адміністративний устрій (село Літиня
опинилося в Меденицькому районі Дрогобицької області). Почалась радянізація
Західної України. У сфері освіти було зроблено наступне:
1) всі школи були реорганізовані відповідно до діючої в
СРСР з1939р. системи освіти (були створені початкові чотирикласні; неповні
середні (семирічні) і середні (десятирічні) школи; введені радянські навчальні
плани, програми і підручники; запровадження російської мови і літератури,
скасовано предмет релігії;
2) почалась чистка «націоналістично-буржуазних»,
«пансько-польських» педагогічних кадрів;
3) поповнення учительського колективу новими кадрами
зі сходу;
4) почався навчально-виховний процес дітей в
атеїстично-комуністичному дусі.
В
Літині була створена неповна середня школа. Щоб не втратити перерваний
1939-1940 році нова влада вирішила продовжити його. Всіх дітей відправили
повторно в той самий клас, в якому вони навчалися в 1938-1939 році.
22
червня 1941 року почалась німецько-радянська війна. Уже через тиждень німецькі війська увійшли в
с. Літиню. Школа продовжувала працювати. На зміну вчителям-східнякам, які
втекли з відходом радянських військ, прийшли інші вчителі. Так, з 1941 року почав працювати наш
односельчанин, випускник Віденського університету Микола Васильович
Галушка. Викладав німецьку мову,
біологію та хімію. А односельчанин
Микола Степанович Полюжин викладав
історію, географію та українську мову. Він чи не вперше в нашій школі зосередив
увагу на національно-патріотичному вихованні дітей. Старожили згадують, що він
навчив дітей співати "Ще не вмерла Україна", любити свою країну, свій
народ. Працював він недовго, всього півтора року. В 1943р. він разом з братом
вступив добровольцем в дивізію СС «Галичина», вірячи, що воюючи в лавах
горевізного СС вони відстоюватимуть
українські націоналістичні інтереси.
Трудового
навчання навчала Ганна Дуцяк (з с.
Дубрівляни). Було відновлено уроки релігії (цим займався парох с. Літині – о.
Михайло Співак). Замість російської введено було німецьку мову.
В
серпні 1944р. радянські війська вдруге пройшлися вулицями с. Літині. В
Літинську семирічну школу були прислані вчителі зі східних областей: Сорокаліт
Надія Наумівна ( російська мова і література), Л.М. Кириленко (класовод),
Костянтин Айзенбарт (класовод, заарештований за підозрою в зв’язках з ОУН-УПА),
Йосип Фуревич (класовод, музика і співи, був з Вороблевич) . Крім М.В. Галушки всі вчителі мали середню
педагогічну освіту і майже всі поповнювали її в Дрогобицькому учительському інституті
заочно. Релігію знову заборонили.
Підручників було дуже мало, тому батьки змушені відкуповувати і старших
дітей. Після закінчення семирічки діти йшли вчитися в Меденицьку середню школу
(Лесів Іван, Кемпа Григорій, Бурдяк
Петро), згодом відкрилася середня школа в с.Грушів. Діти ходили пішки в 7 клас.
Транспортного сполучення не було.
В
1948р. в школу прийшов С.Т. Глухівський та його дружина Ганна Іларіонівна.
В 1950 році було арештовано Чуклу Вікторію за
зв’язки з ОУН-УПА. Їй пригадали ще участь у молодіжному русі 30-х рр.,
обвинуватили в націоналізмі (ще і згадали як вона організувала святкування
роковин Т.Г. Шевченка) і засудили на 25 років. Проте, в 1955р. її було
реабілітовано. Чуклу Д.М. знято з директора.
В 50-х
рр.. XXст. педколектив поповнився рядом
вчителів, як і західників так і східняків. Приїхали Мельниченко Валентина Кирилівна,
Пучковський В., Кобеляцька К.К., Бойко Б.В., Яценко Я.С., Бутчак А.М., Бреус
(Пуляк) К.І.
Жодної
різниці між вчителями місцевого походження і прибулими зі Східної України не
було. Всі становили одну дружню вчительську сім’ю.
Однак,
зазначають вчителі школи, великі труднощі були з виховною роботою в школі, яка
велася в атеїстичному, прорадянському дусі. Діти відмовлялися вступати в
піонери і комсомол. В 50-60рр. в школі
було з 3-4 учні комсомольці (і то з низькою успішністю). Інколи вона
поповнювалася і кращими учнями, які планували вчитися у середній школі і далі
здобувати вищу освіту. Учні, звісно ж, не були ідейними комсомольцями, а
використовували членство у ВЛКСМ у власних цілях.
В 1958
році була проведена освітня реформа Хрущова. За законом «Про зміцнення життя
школи з життям про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» було
встановлено загальну обов’язкову восьмирічну освіту. Літинська семирічна школа
була перетворена у восьмирічну. Передбачалося поєднання загальноосвітнє і
політичне навчання. Школа до цього буда не готова (майстерень і інструменту не було,
фахівців не було).
В
1967р. було побудовано нове приміщення школи за проектам початкової школи з
майстернями (фінансував колгосп «Більшовик»).
Їдальню
будували вже силами батьків. За часів директора Я.С. Яценка була добре оснащена
школа матеріально-технічними засобами: апарат Леті, в кожному класі
магнітофони, телевізори, фільмоскопи, епідіаскопи, прекрасно обладнана
комбінована майстерня для роботи з деревом і металом (одна з найкращих в
районі). За рішенням адміністрації школи дітей сиріт і напівсиріт безплатно
годували 2 рази в день, їх безплатно забезпечували одягом, взуттям. Створена
була бібліотека з солідним книжковим фондом. Працювали предметні гуртки.
В
1972р. в школі запрацювала система груп продовженого дня. В 1978р. в школі
замість німецької мови ввели англійську.
В 70-х
роках у школі була введена форма навчання екстернат.
Школа
мала тісні зв’язки з колгоспом. Учні були змушені допомагати в
сільськогосподарських роботах. Зате колгосп давав продукти харчування на
столову).
У
60-80-х роках в школі працювали фахівці вищого ґатунку, багато з них отримали
при атестації вищу категорію. Богдан Бойко, К.К. Кобелянська, Я.С.Яценко –
присвоєно звання «Відмінник народної
освіти». Я.С.Яценко 22 липня 1976р. нагороджений медаллю А.С.Макаренка за
заслуги в галузі освіти, а в 1986р. – медаллю «Ветеран праці». С.С.Мисак і Л.О.Прима стали методистами райво, а С.Й.Прима – інспектором райво.
Багато
випускників Літинської школи стали
вчителями: О.Коваль, Г.І.Кемпа, Г.С.Луців, М.М.Хім’як, К.С. Гавришко(
Мартинюк), М.І. Бурдяк, К.І.Жук, В.Д.Савшак(Біла), М.Яцків, О.М.Пилипів,
М.Ф.Гіщак, Г.І.Бурбель, Л.Г.Ільчишин, М.С.Садова, І.Г. Зінкевич, Микола і
Михайло Галів; І.Лесів та В.М.Лепкий –
інженери нафтової промисловості, М.Т.Кемпа – юрист, Д.І.Пурій – воєнний лікар,
П.Ф. Богаченко(Бурдяк) – лікар-онколог, М. Марків і його брат Петро – закінчили
сільськогосподарський інститут, В.В. Околічна – політехнічний інститут, і
багато інших – не перечислити вихідців, які стали окрасою і прикладом для села.
Розділ V. Село в часи незалежності України
24
серпня 1991року Україна стала незалежною державою. Безумовно, усі процеси і
тенденції торкнулися і Літинської школи.
1. В 1991 – 1992р. введено обов’язкове 11-річне навчання,
отже, наша школа перетворилася на основну школу із 9-річним терміном навчання
(зараз вона називається школою I – II ступеня). Всі учні були переведені у післянаступний клас (наприклад, із 5-го в
5-й );
2. Було відновлено викладання релігії, згодом за
ініціативою райвно в школах був введений курс християнської етики;
3. Було ліквідовано піонерську, комсомольські
організації;
4. В 1991 – 1994рр. розкрадено і списано багато технічних
засобів навчання, розграблена майстерня, спортінвентар – і це все із-за
«доброї» руки нового директора М.М.Ціховського (який скористався
безконтрольністю райвно);
5. Надмірне забезпечення школи педкадрами довело до того,
що вчителі працюють на півставки.
Перші роки незалежності України мої односельці
ожили: силами вчителів К.С. Мартинюк,
О.Ф.Мартинюк, М.Ф.Гіщак, Я.М.Пігут та випускників школи був організований
великий хор, який давав концерти в селах Літиня та Городківка. Керував хором
Ф.М. Пігут .
В
2007р. на кошти села був поставлений пам’ятник Т.Г.Шевченку.
На кошти односельчан та односельчан з діаспори було
побудовано нову церкву « Вознесіння Христового».
Лепкий
Іван Дмитрович і Галів М. з діаспори збирали кошти в Канаді і допомогли в цій
будові.
Немає коментарів:
Дописати коментар